| (1/14 ЛИПНЯ). КОСМИ ТА ДАМІАНА БЕЗСРІБНИКІВ. Святі-чудотворці, брати-лікарі. Жили вони у другій половині II ст. недалеко від Риму. Були вбиті із заздрощів лікарем-язичником 284 року. В описі життя Свв. Косми та Даміана говориться, що «вони одержали від Бога дар зцілення і лікували усілякі хвороби, зцілювали всякий недуг у людей». Далі розповідається, що вони не тільки людям допомагали, але й худобі, і за лікування ні від кого не брали грошей, тому що робили вони це не заради того, щоб збагатитися золотом або сріблом, а «заради Бога», за що їх і називали Безсрібниками. До них часто зверталися за допомогою у молитвах.
День пам`яті Свв. Косми та Даміана (за народним висловом Кузьми та Дем`яна) відзначали двічі на рік: у липні і в листопаді. Липневий час у селянському побуті завжди дуже напружений, тому святкування влітку не було таким поширеним, як восени. У цей час збирали перші овочі, косили сіно. Існувала така приповідка: «Кузьма-Дем`ян прийшли — на косовицю пішли.
(3/16 ЛИПНЯ). Прпп. АНАТОЛІЄВ. Затворники Києво-Печерського монастиря. Відбували чернечі подвиги один у XII, другий — у XIII ст. Більш докладно про них нічого не відомо.
Мощі першого прп. Анатолія покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах; другого — у Дальніх (Феодосієвих) печерах.
(6/19 ЛИПНЯ). Прп. СИСОЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря, схимник. Жив у XIII ст. До прийняття схими був канонархом, тобто керівником церковного співу. Відзначався суворим постуванням та постійними молитвами. Був наділений Господом даром пророкування. Зокрема, далеко наперед передбачав день своєї смерті. Мощі прп. Сисоя покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня.
ЗНАЙДЕННЯ МОЩЕЙ прав. ДІВИ ЮЛІАНІЇ, кн. ОЛЬШАНСЬКОЇ. Св. Юліанія була дочкою князя Юрія Дубровицького-Ольшанського (інакше Гольшанського). Жила у XVI ст., померла, коли їй було лише 16 років. Сталося це близько 1540 року. її нетлінні мощі були випадково знайдені біля головної Успенської церкви Печерського монастиря. Помітили, що біля мощей Св. Юліанії почали відбуватися чудесні зцілення, і тоді Київський митрополит Петро Могила канонізував її. У 1718 році мощі Св. Юліанії частково згоріли, решта мощей була перенесена в 1889 році з Антонієвої печери до Житомирського кафедрального собору.
(10/23 ЛИПНЯ). Прп. АНТОНІЯ ПЕЧЕРСЬКОГО. Засновник Києво-Печерського монастиря. До прийняття чернечого пострижения називався Антипом. Народився близько 983 року у місті Любечі на Чернігівщині в міщансько-селянській родині, яка після прийняття християнства відзначалася великою побожністю. Цю побожність перейняв і хлопчик Антипа, який, почувши про чернече життя, ще в молодому віці викопав печеру та вирішив відбувати там подвиги. Незабаром він пішов до Афону, де прийняв чернецтво під ім`ям Антонія. Під керівництвом свого духовного наставника-старця Феоктиста віддалився у печеру, що знаходилася недалеко від житла цього старця. За короткий час свого перебування на Афоні Антоній здивував навіть досвічених літніх монахів, і коли він пробув на Афоні вже багато років, зміцнів духовно, за порадою Феоктиста повернувся в Україну, щоб заснувати тут монашество та «щоб і тут бути на користь і підтримку багатьох». Прибувши до Києва у 1013 році, він почав шукати місце, що нагадувало б йому Афон, і після тривалих пошуків вирішив оселитися недалеко від села Берестова під Києвом, у печері. В ній перед тим жив і виконував обітниці, молитви і постування священик цього села Іларіоя, який пізніше був обраний митрополитом Київським. Весь час, як і в Афоні, Антоній проводив у молитві, пості та праці. До нього приходили багаті та бідні, знатні та вбогі — за порадою, благословенням та повчанням. Невдовзі біля нього зібралося 15 ченців (одним з перших прибув преподобний Феодосій), і це започаткувало заснування Києво-Печерського монастиря, який літопис відносить до часів князювання Ярослава Мудрого, а точніше — до 1051 року, коли в одній з печер оселився нрп. Антоній. За часів сина Ярослава Мудрого великого князя Ізяслава Антоній був вже досить відомим в Україні. Ченці, що згуртувалися біля нього, розширили печери та збудували невелику церкву. Але прп. Антоній хотів відбувати свій подвиг на самоті, тому він поставиз першим ігуменом монастиря прп. Варлаама, а сам відійшов на інше місце, де викопав собі нову печеру. Згодом гут з`явилось ще декілька печер, які стали називатися Ближніми або Антоніевими.
Через деякий час князь віддав всю Берестову гору під монастир, і коли кількість ченців збільшилася, прп. Антоній благословив збудувати на горі церкву, що дістала назву Успіння Пресвятої Богородиці. На той час був закладений вже монастир з келіями, до якого ченці перейшли жити з печер, але він назавжди одержав назву Печерського.
Під час заколоту у 1069 році в Києві, коли спочатку на місце Ізяслава був посаджений його брат Вячеслав, а потім Ізяславу знову вдалося повернути свій престол, Антонію довелося залишити Київ та на деякий час оселитися в печері на Болдиній горі біля Чернігова, тому що Ізяслав запідозрив Антонія в участі у цьому заколоті. Але непричетність Антонія до цієї події дуже швидко була доведена, і Ізяслав умовив Антонія повернутися до Києво-Печерського монастиря, де він прожив до кінця своїх днів і помер 10 липня 1073 року на 90-му році свого життя.
Прп. Антоній Печерський відомий насамперед як засновник чернецтва в Україні і зокрема — Києво-Печерського монастиря. Сам він був яскравим взірцем чернечого подвигу: суворим аскетом, що проводив свій час у пості та молитвах. Для всіх, хто приходив до нього за порадою, він був чуйним та уважним, лікував хворих зіллям та творив чудеса. Прп. Антоній заповів, щоб мощі його були заховані від людських очей в тій же печері, де він виконував свою обітницю. Св. Димитрій Туптало писав про це: «Як преподобний в житті уникав людських очей, молячись Богові таємно, так і для мощів своїх випросив дарування, що були сховані від людських очей». Життя прп. Антонія докладно описане у Печерському патерику.
Канонізація прп. Антонія відбулася, на думку істориків, між другою чвертю XII ст. і першою чвертю XIII ст. Пам`ять його відзначають ще 28 (22) вересня/11 жовтня.
(11/24 ЛИПНЯ). РІВНОАПОСТОЛЬНОЇ ОЛЬГИ, вел. кн. РУСЬКОЇ, у св. ХРЕЩЕННІ ЄЛЕНИ. Блж. княгиня, дружина князя Ігоря, перша українська християнка. Літописці по-різному оповідають про місце народження та походження великої княгині. Одні пишуть, що вона була родом із Ізборська, інші, що вона — правнучка Гостомисла, який князював у Новгороді. Літописець Нестор розповідає, що Ольга народилась на Псковщині, росла язичницею і з юних літ відзначалася розумом та вродою. В легенді розповідається, як одного разу син князя Рюрика Ігор під час полювання захотів переправитися на інший берег річки. Він гукнув юнака, що правив човном, і коли той підплив, з подивом помітив, що то була дуже вродлива дівчина. Коли він заговорив з нею, то був зачарований її розумом та скромністю. При виборі нареченої він віддав перевагу їй, простій дівчині. Вона стала дружиною князя Ігоря і після його смерті правила Київською державою. Була мудрою правителькою. Згідно з літописом, вона охрестилася в 955 році в Константинополі, але, мабуть, християнську віру прийняла раніше в Києві, тому що візантійський імператор Константин Порфирородний згадував про її приїзд 957 року до Царгороду, але згадок про її хрещення не було. Скоріше за все, вона приїхала туди вже як християнка. У літопису говориться про неї, що вона «зрозумівши Бога Істинного й прийнявши хрещення... почала жити за Христом, просвітившись усіма добрими ділами, одягаючи нагих, годуючи голодних, милуючи вдів і сиріт,— з тихістю й любов`ю в серці». Церква вважає її рівноапостольною, тому що вона, ніби рання зоря — день, віщувала про недалеке хрещення усього народу, своїм прикладом заохочуючи його до цього видатного вчинку. 964 року кн. Ольга віддала правління державою синові Святославу. Упокоїлася блаженна княгиня 969 року. Князь Володимир, її онук, переніс мощі кн. Ольги до Десятинної Церкви, де вони і нині покояться під фундаментом храму.
Рівнрапостольна кн. Ольга була канонізованою у XIII ст.
(12/25 ЛИПНЯ). Мчч. ФЕОДОРА ТА СИНА ЙОГО ІОАННА. Існує декілька версій щодо походження Св. Феодора. За однією — Феодор був варягом та прибув В; Україну з Греції, де прийняв хрещення. Але існує й інша версія, згідно з якою він був слов`янином і під час одного з походів на Візантію потрапив у полон, звідки повернувся в Україну та оселився тут. В 983 році кн. Володимир переміг литовське плем`я ятвягів, що часто нападало на Україну та руйнувало її. З приводу перемоги вирішено було принести дві людські жертви язичницьким богам: хлопця та дівчину (адже кияни були тоді ще язичниками). Один жереб припав на сина Феодора, вродливого юнака Іоанна. Феодор не дозволив віддати свого сина поганським ідолам і почав проповідувати про істинного Бога. Але ніхто не слухав його; розлючений натовп зруйнував дім, в якому вони жили, і обидва — батько та син — загинули під його руїнами.
Свт. СЕРАПІОНА. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII ст. З Воскресенського літопису відомо, що спочатку він був ченцем Києво-Печерського монастиря, а потім архімандритом цього ж монастиря. Наприкінці життя був призначений єпископом Володи-мирським та Суздальським. Помер у І275 році. Був видатним проповідником. Серед багатьох його проповідей до нас дійшло лише п`ять: три з них присвячені зображенню татарського ярма, а інші—двом марновірним явищам життя: випробуванню відьом за допомогою води та викопуванню похованих самогубців з могил, тому що, за народною думкою, вони погано впливали на погоду та шкодили врожаю. В інших проповідях говориться про колишню могутність Київської держави, красу Києва, нашестя татар, спустошення ними України, зруйнування храмів Божих та про муки українського народу. Причиною усіх цих лихоліть він вважав гріхи, скоєні людьми.
(14/27 ЛИПНЯ). Прп. СТЕФАНА МАХРИШСЬКОГО. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIV ст. Народився та виховувався у Києві. Ще у молодому віці прийняв чернецтво у Печерському монастирі. Через декілька років внаслідок переслідувань прибічників папи вимушений був втекти до Росії і недалеко від Москви біля містечка Махрищі 1358 року заснував скит. Помер у глибокій старості 1406 року. В 1550 році були відкриті його нетлінні мощі.
(15/28 ЛИПНЯ). РІВНОАПОСТОЛЬНОГО вел. кн. ВОЛОДИМИРА, У СВ. ХРЕЩЕННІ ВАСИЛІЯ. Святий Володимир — онук кнг. Ольги та син. Святослава і простої дівчини Малуші. У ранньому віці був запрошений на правління новгородцями. Під керівництвом свого дядька Добрині пішов до варягів та, зібравши там військо, оголосив війну старшому братові Яро-полку. Для того ж, щоб ослабити його, розбив військо полоцького князя та взяв собі дружиною його дочку Рог-неду. Ярополк загинув від руки варягів, а Володимир почав князювати у Києві з 980 р. Перш за все, він об`єднав Київські землі, приборкав ворогів: родимичів, хорватів, половців. Але найголовнішою справою його життя було освячення Київської землі християнством. Відбулося це за таких обставин. Візантійський імператор Василій звернувся до Володимира з проханням допомогти йому у боротьбі з Бардом Фокою, який очолив хозарське військо. Володимир погодився за умовою, якщо імператор Василій віддасть за нього свою сестру Анну. Кн. Володимир розбив хозар та одружився з візантійською царівною Анною. Спілкування з Візантією, де було поширене православне християнство, не пройшло для кн. Володимира безслідно. Мабуть, саме тоді у його душі відбулися зміни, і язичник вирішив стати християнином. Коли і де відбулося хрещення кн. Володимира — достовірно невідомо. За одними даними — це Київ, за іншими — Корсунь у Криму, або Васильків на Київщині. Після того, як кн. Володимир охрестився сам, він видав наказ, щоб народ всіх його земель прийняв хрещення. При цьому князь винищував поганських ідолів, що стояли на Старокиївській горі, звалюючи їх у ріку Почайну. Замість того він збудував християнські храми. Так, у 996 році він звів у Києві кам`яну церкву, присвячену Богородиці (Успіння), відомої під назвою Десятинна. У Василькові побудував церкву Преображення . Господнього; в селі Берестові церкву Первоверховних апостолів Петра і Павла.
Прийняття християнської віри сприяло об`єднанню Київських земель, розквіту християнської культури, розвитку письменства, архітектури, створенню шкіл, у яких виховувалося молоде християнське покоління. Християнство відбилося і на народному побуті: внесло пом`якшення в ставленні до рабів, припинило багатожонство, піднесло значення жінки в родині і в суспільстві. Сам кн. Володимир, прийнявши християнство, дуже змінився: став привітним та лагідним до всіх, будував лікарні та притулки для бездомних та голодних, відпускав на волю рабів. На своєму дворі він влаштовував трапези, на які запрошував приходити кожного, хто хотів. Навіть злочинців не дозволяв карати смертною карою, виконуючи заповіти Христа і вважаючи, що вбивати будь-кого — великий гріх. Лише Бог — суддя всім. Він був, за словами Київського митр. Іларіона, «одягом для нагих, поживою для голодних, прохолодою для спраглих, помічником для вдовиць, притулком для мандрівників, покровою для не маючих даху над головою, заступником скривджених і збагачувачем вбогих». Невипадково кн. Володимир користувався у Київській державі великою любов`ю та пошаною. Про нього співали пісні, складали билини, у яких князя називали не інакше, як «Ясним Сонечком». Йому присвятив своє знамените «Слово» видатний діяч землі Київської — митр. Іларіон. Помер кн. Володимир 15 липня 1015 року і був похований в збудованій ним Десятинній церкві.
В 1635 році митр. Київський Петро Могила, оглядаючи руїни Десятинної церкви, відкрив гробницю Св. Володимира і побачив чесну голову князя. Вона зберігалася в Києво-Печерській лаврі, у соборному Успенському храмі, в срібній раці, поблизу іконостасу до зруйнування храму. За життя та діла кн. Володимира християнська церква приєднала його до лику Святих та нарекла «рівноапостольним».
* * *
За народним календарем цей день вважався серединою літа. Казали, що у день Володимира Ясне Сонечко і сонце ясніше сяє.
(16/29 ЛИПНЯ). Сщмц. АФІНОГЕНА. Єпископ, що постраждав з 10-ма учнями при Діоклетіані (кінець III ст.—початок IV ст.). Йому приписують авторство піснеспіву «світе тихий».
* * *
У народному побуті цей день має велике значення для жнив. У минулому, коли жито, ячмінь або пшениця вже дозрівали, господиня брала хліб-сіль, «громичну свічку» та йшла у поле «зажинати ниву». Перший сніп вона несла додому і ставила його або на покутті під образами, або у стодолі, де він стояв до кінця молотьби. Цей сніп обмолочували окремо, й зерна його святили у церкві, а перед засівом змішували з насінням. Соломою з першого снопа годували корів, «щоб не хворіли».
У деяких місцях, крім зажинок, робили ще й так звані «закрутки», щоб рука будь-якого лиходія не змогла зіпсувати хліба. Для виконання цього звичаю жінки йшли у поле і одна з них, взявши в жменю колосся, завивала їх вузлом — це була «закрутка». Інші жінки у цей час співали хороводних пісень. В основі цього звичаю — народне вірування у магічну силу кола.
Помітили, що на Афіногена пташки задумуються, тобто закінчують співати.
(18/31 ЛИПНЯ). Прп. ІОАННА БАГАТОСТРАЖДАЛЬНОГО. Чернець-затворник Києво-Печерського монастиря. За переказом відомо, що він суворо ставився до виконання чернечих обітниць. Щоб перемогти спокуси тіла, іноді цілими тижнями не їв. Одного разу під час Великого посту закопав себе в землю так, що вільними залишились тільки груди, руки та голова, і в такому положенні пробув усі сім тижнів посту. Носив на тілі важкі вериги та волосяницю. Помер близько 1160 року. Його мощі покояться у Ближніх (Антонієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 (22) вересня / 11 жовтня.
Прп. ПАМВИ. Чернець Києво-Печерського монастиря, затворник та сповідник. Під час нашестя татар та зайняття ними Києва витерпів від ворогів великі страждання, коли ходив до міста по їжу для братії. Помер від ран у затворі 1241 року. Мощі прп. Памви покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті 28 серпня/10 вересня.
(19 ЛИПНЯ/1 СЕРПНЯ). Прп. МОКРИНИ. Свята великомучениця. Народилася в Каппадокії на початку IV століття, померла в 380 році. Сестра свтт. Василія Великого та Григорія Ніського.
* * *
За народним віруванням, це останній день літа. За народною етимологією, його називали «Мокрини», або «Мокриди». Придивлялися, яка погода: якщо у цей день йшов дощ, то й осінь буде мокра, з багатьма дощами, якщо сухий видасться день — сухо буде й восени. Казали: як на Мокрини дощ, то горіхи вимокнуть, а як сухо, то бджоли повилітають, тобто будуть ще роїтися. День Св. Мокриди вважався важливим для наступного року: коли на Мокрину дощ, на наступний рік вродиться жито.
Прп. ПАЇСІЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIV ст. Про нього відомо тільки те, що жив прп. Паїсій у великій дружбі з прп. Меркурієм, Печерським постником. Мощі прп. Паїсія покояться у Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня.
(20 ЛИПНЯ/2 СЕРПНЯ). ПРОРОКА ІЛІЇ. Згідно з Біблійним переказом, Ілля-пророк жив у часи царювання ізраїльського царя Ахава (876—854 pp. до н. є.), був ревним прибічником іудейської релігії та викривав ідолопоклонство. Він здійснив також ряд чудес. За свої земні діяння Ілля-пророк був живим у вогняній колісниці знесений на небо і не з`являвся на землі до самої події Преображення Господнього на горі Фавор.
* * *
Предки наші ще з глибокої давнини звикли благоговіти перед цим Святим. Відомо, наприклад, з літопису Нестора, що у дохристиянські часи у Києві існувала церква, збудована на честь Святого Іллі-пророка. У християнську епоху в Іллів день і на протязі тижня після цього дня здійснювалися хресні ходи в Іллінську церкву з молебнами про дощ або ясну погоду. Давні іконописці зображували Св. Іллю сидячим на колісниці з вогняними колесами, яка була оточена з усіх боків вогняними хмарами і запряжена чотирма крилатими кіньми. Св. Ілля сприймався як посередник між небом та землею, за переказом, спроможний передрікати засуху і в той же час молитвами викликати дощові хмари. Звідси у народному уявленні Ілля постає як Святий грізний, суворий, жорстокий, але одночасно і щедрий, який наділяє.
Згідно з численними народними повір`ями, цей Святий — могутній володар найстрашніших сил природи: у його розпорядженні грім та блискавки. Існує легенда, Що колись біси повстали проти Бога, і він наказав пророку Іллі прогнати нечисту силу з неба. З того часу Ілля й женеться за нею й пускає вогняні стріли, щоб її винищити. Рятуючись від цих стріл, уся нечиста сила в Іллів день обертається у різних звірів — зайців, лисиць, котів, собак, вовків. Тому існує повір`я, що в цей день не можна пускати в дім чужих, незнайомих тварин, щоб не накликати на дім грозу та блискавку. Але нечисгі ` не завжди вдається врятуватись від вогняних стріл Св. Іллі. За повір`ям, те місце, у яке попаде блискавка,— і є місцем її загибелі. Пісок, що скипівся від удару блискавки, відомий під назвою «громової стрілки», і його визнають зцілюючим. Використовують його, додаючи у воду, якою вмиваються або змочують хворе місце. Існувало вірування, що і золото у землі з`являється від удару блискавки. Тільки блискавка та особлива. Селяни вірили колись: якщо під час грози загориться дім, то загасити його неможливо; якщо Бог запалив — людина не загасить. Під час грози селяни запалювали перед образами Страсну свічку — від пожежі. Про грозу кажуть! «Ілля грози тримає та наводить». Звідси і найбільш поширена назва Святого — Грозний; Ілля-пророк — Громовій. На Іллю бувають звичайно «горобині ночі» — (вони відбуваються ще наприкінці весни та на початку осені) — коли безперервно чути розкоти грому, блищать блискавки, від чого перелякані птахи метушаться, галасують. У таку ніч від жаху, реве худоба, страшно стає і людині. Повір`я про «горобині ночі» йде від давнього сказання про птахів як міфічних супутників грози та вихору. Горобцю, якого здавна пов`язували з демонічними силами, надавалася особлива роль. За християнськими переказами, підступність цього птаха виявилася у тому, що він вказав місце, де знаходився Христос, а ластівки, навпаки, відводили ворогів від цього місця. Мабуть, тому і кажуть, що у «горобині ночі» чорт міряє горобців: частину з них відпускає на волю, а другу — страчує. Помічали, що ніби після таких ночей горобців дійсно стає менше. Ще у минулому столітті народ вважав, що Св. Ілля суворо слідкує за дотриманням присвяченого йому свята. Тому лякаючись його вогню, щоб змилостивити грізного Святого пророка, в Іллів день не працювали у полі, не косили та не збирали сіна. Існувало повір`я, що на Іллю гріх возити сіно — Ілля спалить його.
Ілля-пророк в уяві народу був не тільки караючим божеством, а й покровителем хліборобів.
З днем Св. Іллі пов`язував селянин початок зміни погоди, тому що з цього часу з`являються дощі. Існує приповідка: «на Іллю до обіду літо, а після обіду — осінь», Помічали, що після дня Св. Іллі може з`явитися перше жовте листя. А ще кажуть, «до Іллі мужик купається, а від Іллі з рікою прощається», тому що з дня Св. Іллі води стають холодними. Однією з причин раптового охолодження води вважалося те, що Ілля — пророк, їздить на конях по небу, і від швидкого бігу один з коней втрачає підкову, яка падає у воду, і вода одразу холоднішає.
Від дня Св. Іллі закінчується календарне літо. Починається озимий посів жита й пшениці. Кажуть, що «на Іллі новий хліб на столі» — селяни в цей час вже випікають хліб з нового врожаю.
(21 ЛИПНЯ/3 СЕРПНЯ). Прпп. ОНУФРІЯ МОВЧАЗНОГО ТА ОНИСИМА ЗАТВОРНИКА. Ченці Києво-Печерського монастиря. Св. Онуфрій відбував подвиг як мовчальник, а Св. Онисим як затворник. Жили вони в XII—XIII ст. Мощі прпп. Онуфрія та Онисима покояться у Ближніх (Антоніевих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 (22) вересня / 11 жовтня.
(22 ЛИПНЯ/4 СЕРПНЯ). МИРОНОСИЦІ РІВНОАПОСТОЛЬНОЇ МАРІЇ МАГДАЛИНИ. Народилася у Сірії, в невеличкому Галілейському місті Магдали, тому її й називають Магдалиною. Спочатку вона вела порочне життя. Ісус Христос зцілив її, вигнавши з неї сім бісів, які в неї вселилися, і вона розкаялася. З почуття вдячності всюди супроводжувала Ісуса і стала його щирою послідовницею. Про неї часто згадується в Євангелії. Під час хресних страждань Господа вона стояла недалеко від хреста і була присутньою при його погребін-, ні. Наступного дня після розіп`яття, у суботу до зорі, коли ще було темно, вона разом з іншими жінками прийшла до гробниці Ісуса, щоб змастити його тіло пахучим миром, але, не знайшовши Господа в гробі, сповістила про це апп. Петра й Іоанна і знову повернулась до гроба, де гірко плакала. Марія Магдалина була першою, хто почув від ангела Господнього звістку про те, що Ісус Христос воскрес. Потім перед нею з`явився і Сам воскреслий Господь і повелів сказати всім його учням про своє воскресіння. Саме тому як перша благовісниця вона була визнана Св. Церквою рівноапостольною. За переказом, вона проповідувала Євангеліє у багатьох містах, в тому числі й у Римі, куди прийшла зі скаргою на Понтія Пілата і звинуватила його у хресній смерті Спасителя. Зі скаргою вона звернулася до Римського імператора Тіверія, піднісши йому червоне яйце як символ страждань та воскресіння Ісуса. З Риму вона попрямувала в Ефес до Іоанна Богослова, де допомагала йому проповідувати віру Христозу. Там Марія Магдалина й померла і спочатку була там похована, а потім в V ст. за царювання грецького імператора Льва її мощі були перенесені з Ефесу до Царгороду (Константинополя).
* * *
У народному побуті цей день був пов`язаний із збиранням ЛІСОВОЇ ЯГОДИ.
(24 ЛИПНЯ/6 СЕРПНЯ). Мчч. блгвв. кнн. БОРИСА І, ГЛИБА. Борис у святому хрещенні — Роман — благовірний князь, страстотерпець. Разом із своїм братом Глібом — перші українські християнські Святі. Найулюбленіші молодші сини кн. Володимира від його дружини болгарки-християнки. З дитинства кн. Борис жив у великій дружбі зі своїм братом Глібом. Досягши зрілого віку та виконуючи волю батька, Борис одружився та одержав князівство у Ростові Великому, де жив як намісник Київського князя, розповсюджуючи християнство.
Незадовго перед своєю смертю Володимир послав Бориса з військом проти печенегів, що приносили багато лиха Київській землі. Не зустрівши на цей раз печенегів, кн. Борис з військом вже повертався до Києва, коли під Переяславом на річці Альті (притока Трубежі) він дізнався про смерть батька. Після смерті кн. Володимира Київське князівство мав наслідувати його старший син Святополк, якого дуже не любили люди. Дружина кн. Бориса почала благати його піти на Київ та зайняти його. Але кн. Борис не захотів підіймати руку на старшого брата. Тоді воїни розійшлися, залишивши князя з невеликою кількістю відданих людей. В той же час кн. Святополк надіслав до табору Бориса вбивців, щоб у нього на шляху не було ніяких перешкод (за цей страшний вчинок народ назавжди назвав Святополка «Окаянним»). 24 липня 1015 року вночі кати з`явилися, але вирішили дочекатися ранку. Вранці Борис, як завжди, став на раннє Богослужіння та почав молитися. Коли князь закінчив, вбивці накинулися на нього та почали колоти списами. Його вірний охоронець угорець Юрій хотів захистити князя, та був вбитий на місці. Тяжкопораненого князя повезли до Святополка, але по дорозі помітили, що він ще живий, і два варяги добили його мечами. Таємно кн. Бориса привезли до Вишгороду та поховали у церкві Св. Василія. (Про кн. Гліба див. 5/18 вересня).
Канонізація Св. князя-мученика Бориса разом з його братом Глібом, відбулася у 20-х роках XI століття за часи Ярослава Мудрого. Канонізацію було проведено після того, як була доведена нетлінність їхніх мощів та після того, як біля них відбулися чудеса. Як перші прославлені українські Святі вони були визнані патронами України-Русі та день їхньої пам`яті (особливо до навали на Україну в 1240 році татар) відзначався завжди дуже урочисто. На честь своїх страстотерпців у давній Україні було збудовано багато церков та монастирів. Після канонізації братів їхні мощі були перенесені з церкви Св. Василія до новозбудованої церкви, присвяченої саме їм.
1072 року їхні мощі були знову перенесені до нової церкви, а 1115 року їм знайшли ще краще місце — у новій кам`яній церкві, що теж носила їхні імена. Під час нашестя татар та зруйнування Вишгороду у 1239—40 роках їхні мощі були втрачені. Але за народним переказом, вони не загинули, а були заховані на дні глибокої криниці під вівтарем Вишгородської церкви. День пам`яті Святих Бориса та Гліба відзначають ще
2/15 травня, в день перенесення їхніх мощів.
* * *
У народному побуті цей час був пов`язаний з жнивами. Казали: «Борис та Гліб— поспів хліб». Вважалося, що працювати у цей день не можна — гроза спалить копи.
Прп. ПОЛІКАРПА. Архімандрит Києво-Печерського монастиря. Жив у XII ст. Спочатку був монахом, а у 1164 році його обрали архімандритом. Дуже добре виявив себе на цій посаді, заохочуючи усіх до покаяння та спасіння душі. Був мудрим керівником Печерського монастиря. Мав вплив на Великого Київського князя Ростислава, завдяки чому князь прийняв рішення стати ченцем Печерського монастиря. Після смерті кн. Ростислава у 1168 році прп. архімандрит Полікарп зазнав багато труднощів та неприємностей внаслідок ворожнечі князів у боротьбі за Київ. Помер ирп. Полікарп у глибокій старості. Сталося це 24 липня 1182 року. Його мощі знаходяться у Ближніх (Антонієвих) печерах.. Ще один день пам`яті — 28 (22) вересня /11 жовтня.
(25 ЛИПНЯ/7 СЕРПНЯ). УСПЕНИЯ ПРАВ. АННИ, МАТЕРІ ПРЕСВЯТОЇ БОГОРОДИЦІ. У цей день Церква відзначає кончину Святої Анни. За переказом вона була дочкою священика. Вийшовши заміж за Іоякима, у неї довго не було дітей. Коли вона була вже в зрілому віці, Господь послав подружжю дочку Марію, яка стала Богородицею.
* * *
У народному побуті цей день має назву Ганни Холодної або Ганни Зимовказівниці. По цьому дню передбачають час початку та характер майбутньої зими. «Якщо ні Ганну холодний ранок, то зима буде рання та холодна: якщо йде дощ, то зима буде сніжною. Ясна та тепла погода передрікає холодну зиму, а якщо йде дощ — зима сніжна та тепла. Яка погода на Ганну до обіду, така зима до грудня; яка погода після обіду, така погода після грудня».
(26 ЛИПНЯ/8 СЕРПНЯ). Прп. МОЙСЕЯ УГРИНА.
Чернець Києво-Печерського монастиря. За походженням угорець. Разом зі своїми братами Юрієм та Єфремом був на службі у Св. кн. Бориса. Коли у 1015 році кн. Борис був вбитий, разом з ним вбили і його вірного служника, а братам, Мойсею та Єфремові, вдалося врятуватися. 1018 року під час походу на Київ польського короля Болеслава, спільника Святополка Окаянного, Мойсей Угрин попав у полон до якоїсь молодої заможної польки, яка у нього закохалася. Але він не захотів відповісти на її почуття, тому що вже прийняв рішення піти до монастиря і стати ченцем. Молода полька почала знущатися з нього, і коли Угрин відмовився одружитися з нею, звеліла оскопити його. Через деякий час після народного повстання у Польщі, під час якого вона загинула, він знову став вільним і зміг повернутися в Україну. Наприкінці життя він пішов до прп. Антонія та прийняв чернецтво у Києво-Печерському монастирі. Припускають, що прп. Мойсей вмер бл. 1043 року ще за життя прп. Антонія. Мощі прп. Мойсея покояться у Києво-Печерському монастирі у Ближніх (Антонієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28(22) вересня/11 жовтня..
Прп. МОЙСЕЯ. Чернець Києво-Печерського монастиря. Жив у XIII столітті. За переказом, носив на тілі залізний пояс та залізний хрест. За високі людяні якості та великі чернечі подвиги Господь наділив його даром чудотворення. Мощі прп. Мойсея покояться у Києво-Печерському монастирі в Дальніх (Феодосієвих) печерах. Ще один день пам`яті — 28 серпня/10 вересня.
(27 ЛИПНЯ /9 СЕРПНЯ). Вмч. і ЦІЛИТЕЛЯ. ПАНТЕЛЕЙМОНА. Св. Пантелеймон народився у Нікомідії, він був лікарем. Коли прийняв хрещення від пресвітера Єрмолая, обернув у християнство і свого батька. Коли батько помер, Св. Пантелеймон роздав усю спадщину бідним і лікував хворих, ніколи не беручи з них грошей. Це не сподобалося іншим лікарям, і вони доповіли на лікаря-християнина імператорові Максиміану, який був язичником. За повелінням імператора Св. Пантелеймона схопили, жорстоко катували, а потім стратили мечем. Сталося це у 305 році. Західні християни вшановують Св. Пантелеймона як помічника та покровителя лікарів, східні призивають його при єлеосвяченні, у молитвах за немічного, несплячого та при освяченні води.
У народному побуті день Св. Пантелеймона має назву Святого Палія. За народним уявленням, Св. Пантелеймон охороняє людей від вогню. Під час пожежі навколо будови, що горить, тричі обносять ікону з його зображенням, вірячи, що у цьому разі пожежа припиниться. Цей день має й іншу назву — Паликопа, тому що існує віра, що Св. Пантелеймон захищає копи від пожежі. З цією метою у день Св. Пантелеймона перед його образом запалюють свічки.
Знахарі у цей день збирають цілющі трави.
|
